Історія

Населення — 12 тис. чоловік. Миронівка — центр однойменного району, площа якого 904 кв.км, населення 55 тис.чоловік, у тому числі 79 % сільського.

Місто засновано в першій половині XVII століття. Початок йому поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого. З його іменем і пов’язана назва спочатку села, селища, а потім й міста.

Відомий краєзнавець Леонтій Похилевич у своїй книзі «Сказання о населённых местностях Киевской губернии», виданій у 1864 році, пише: «Село Мироновка получило название по имени осадчого (осадчий — перший поселенець) Мирона Зеленого вольного козака из м. Великих Полог Полтавской губернии. Здесь и в с. Зеленьки, по преданию были основанные им хутора. Село состоит (це тоді, 130 років тому) из семи кутков или частей — собственно Мироновка, где церковь; Соломаховка, Небытовка, Слобода, Околотовка, Шафрановка, Розмариновка…»

Вулиці: Батури Василя, Будівельників, Будьонного, Бузницького, Ватутіна, Гагаріна, Гоголя, Горького, Деркача, Дзержинського, Елеваторна, Енергетиків, Жовтнева, Залізнична, Заслонова Костянтина, Захарченка, Калініна, Київська, Кібенка, Кірова, Колгоспна, Комсомольська, Кондратовича, Корсунська, Котовського, Коцюбинського, Лазо, Леваневського, Лермонтова, Лесі Українки, Литвиненка, Лихачова, Лісова, Ломоносова, Маяковського, Миру, Мичуріна, Міжколгоспна, Набережна, Незалежності, Некрасова, Нової Конституції, Островського, Паризької Комуни, 40-річчя Перемоги, Першотравнева, Петровського, Польова, Попова, Пушкіна, Радонова, Радянська, Сонячна, Старченка, Стельця, Толстого, Трансформаторна, Тургенєва, Франка, Чапаєва, Червоноармійська, Чехова, Чкалова, Шевченка, Щорса[3],[4]

Провулки: Гоголя, Елеваторний, Клубний, Корсунський, Матросова, Привокзальний, Тарасовий, Франка, Чапаєва, Шкільний

Проїзди: Безіменний

Поблизу міста розкопано кургани бронзової доби (друге тис. до н. е.), вісім курганів кочівників Х-ХІІ століть, в яких знайдено скелети людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину VI—IV століття до н. е., а також скарб ювелірних речей ХІ-ХІІ століть, що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

Мешканці Миронівки приймали активну участь у визвольній війні 16481654 рр. Чимало їх влилося до загонів І. Богуна та М. Кривоноса. У липні 1648 року, поблизу тодішнього хутора, на березі Росави розташувався військовий табір гетьмана Б. Хмельницького. Саме тут 24 лютого 1649 року Хмельницький провів перемовини з посланцями польського короля. Після поразок під Берестечком 1651 року та у червні 1654 року Миронівка та сусідні села знову стали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. Саме звідси, 2 червня 1654 року, Б. Хмельницький писав лист російському цареві Олексію Михайловичу та просив військової допомоги: «О сем паки и паки радуемся».

В 1667 році заключене Андрусівське перемир’я між Річчю Посполитою і Московською державою, за умовами якого Правобережна Україна, у тому числі й Південна Київщина, залишилася у складі Речі Посполитої. За умовами мирного договору між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаному 6 травня 1686 року, Південна Київщина мала стати нейтральною територією між ворогуючими державами. Уряд Речі Посполитої обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати.

Але народ не припиняв боротьби проти шляхти. На початку XVIII століття повстали козаки та селяни. Козацько-селянські загони, очолювані полковником богуславським Самійлом Самусем знищували польські залоги, а пізніше присягнули на вірність Російському цареві.

У 1711 році заключено мирну угоду, за умовами якої Київщина знов опинилася у складі Речі Посполитої. До Миронівки та інших міст, містечок, сіл краю знов повернулася польська шляхта, яка значно посилила репресії проти українського селянства. За люстрацією 1765 року, Миронівка вже описується, як село, де було 87 дворів, 75 з них сплачували щорічно 1024 злотих різноманітних податків, в тому числі косове, осипове, колове, ставкове тощо.

У часи Коліївщини Миронівка та навколишні села були осередком збройної боротьби селянства проти польсько-шляхетського гніту. Навесні 1768 року, на Фастів, через село проходили загони на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою та А. Журбою.

За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась до 83-ох, проте непомірно зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславського староства 1789 року, мешканці Миронівки, на той час сплачували 6544 злотих різноманітних податків.

Наприкінці XVIII століття Миронівка перейшла у власність графів Браницьких. Після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 % найкращих сіножатей і польових наділів, тому почастішали виступи проти інвентарів, самовільно розорювали межі, захоплювали відібрані у них сіножаті та інші землі. Напередодні реформи 1861 року в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у тому числі 167 дворів піших, 142 — городників та 22-тяглих, селяни користувалися 1608,5 десятинами землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12 десятин на двір, піші — майже наполовину менше, а городники володіли клаптиками землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни платили щорічно поміщику оброк − 5 руб.10 коп. сріблом, або відбували панщину — 20 чоловічих днів з двору. Руками кріпаків лише протягом 1845—1850 років  побудувано кілька млинів на річках Бутені та Росаві, великі греблі, винокурню, цегельню, а в 1858 році — цукровий завод.

Боротьба селян за відміну кріпосного права тривала, так і під час Київської козаччини 1855 року. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю. Лисогоренко, який (навіть після приходу війська) провадив серед жителів агітацію, спрямовану проти поміщика та місцевих властей. Після селянської реформи 1861 року селяни одержали 2091 десятину землі, ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45025 рублів, вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати у лісі хмиз. Невдоволені грабіжницькою реформою, вони відмовлялися платити викуп за землю, як і раніше, продовжували полювати в лісах, ловити рибу в річках та ставах. У березні 1866 року відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі та відклали на 2 роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від наділу та у пошуках засобів існування залишила село. У 1863 році, коли Миронівка стала волосним центром, налічувалося 1865 жителів. У 1869 році Браницькі продали свої землі разом з цукровим заводом удільному відомству. На заводі працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденщики. Серед робітників було багато жінок та дітей. Розвиток капіталістичних відносин змінював Миронівку. Прокладена в 1876 році залізнична колія від Фастова через Миронівку сприяла економічному зростанню села як значного центра торгівлі хлібом, цукром, крупою. Тут було збудовано декілька водяних млинів та вітряків, великі цегляні склади для збіжжя.

У 1895-му році у Миронівці разом з присілком біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де проживало 3442 чоловіка. На 1900 рік з 3521 десятини землі 1166 належало удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам. Використовуючи дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці в кілька разів здешевило перевозку цукру до Києва, поліпшило доставку палива. В кінці 90-х років на заводі щорічно перероблялось 154 тис. берківців буряків, підприємство давало продукції на 580000 крб. У 1899 році тут працювало 625 робітників, з них 579-місцеві. У 1900 році почалося переобладнання заводу, появилось електроосвітлення, а у 1906 — проклали залізничну лінію від станції до заводу. Після перебудови підприємство переробляло на добу 500 т буряків. Внаслідок переобладнання зменшилася кількість робітників. У 1903 році на заводі працювало 350—420 чол. Працювали у дуже важких умовах. Робочий день тривав 12-14 год. на добу. Власники заводу не дбали про техніку безпеки — турбувались тільки про свої прибутки, нестримно посилюючи експлуатацію людей, більшість яких жила у темних бараках, де спали на нарах по кілька десятків. Лікарня з одним лікарем і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд». У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. В 1869 році почала працювати двокласна земська школа, яка мала близько 100 учнів і 5 вчителів, а в 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке відвідували 70 учнів.. Земське двокласне училище заснували; лише в 1909 році. При цукровому заводі існував клуб, в якому працював драматичний гурток, де в 1910—1912 рр. у спектаклях виступав як драматичний актор А. П. Хорошун.

Трудящі Миронівки активно відгукнулися на революційні події 1905 року. 2 грудня на заклик місцевого жителя Макара Собка робітники заводу припинили роботу. Поліція була неспроможною зірвати мітинг. Викликані драгуни заарештували «підбурювачів», але нова зміна робітників відмовилася працювати. Страйкарі вимагали підвищення зарплатні у 1,5 рази, добивалися права обирати старосту й робітничих депутатів, свободи робітничих зборів, заборони звільняти робітників без згоди делегатів, припинення арештів робітників, запровадження восьмигодинного робочого дня. Страйк тривав до 12 грудня. Керівниками його були син М. Собка — слюсар Михайло Собко, робітники Г. Дрига та К. Шкляренко. Адміністрація погодилася на вибори робітниками старости й депутатів, збільщила на 50% зарпплатню та навіть погодилася заплатити робітникам по 500 крб. кожному за час страйку. Але через декілька днів на завод прибув каральний загін, керівники страйку були заарештовані. У К. Шкляренка під час обшуку знайшли нелегальну літературу, у робітника І. Ламазова — зброю.

На початку лютого 1906 року мала місце спроба організувати страйк залізничників, але жандарми заарештували «підбурювача», ним виявився робітник М. Хуторного. Проте арешти не могли припинити революційної роботи. У березні 1907 року урядник доповідав керівництву, що ним знайдено прокламації та закодований лист, з якого видно, що підпільники Миронівки отримують великі партії прокламацій для розповсюдження. Серед знайдених «антиурядових матеріалів» було 17 брошур та листівок. Наприкінці квітня влада направила до Миронівки та навколишніх сіл, де «відчувався неспокій», каральний загін, яким були проведені нові арешти.

Після придушення революції 1905—1907 років власники цукрового заводу посилили експлуатацію трудящих. 1913 року завод виробив 423 тис. пудів цукру. Зацікавлені, насамперед, у зростанні прибутків, цукрозаводчики вжили заходів щодо покращення якості сировини. Восени 1911 року Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало у Миронівці науково-дослідну селекційну станцію Спочатку вона мала ділянку землі у 110 гектарів, де проводилися досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків. Почалася робота і з селекції цукрових буряків, озимої пшениці та вівса.

Частина місцевих робітників працювала на будівництві дороги, яка мала поєднати Миронівку з волосним центром — Козин, якому було підпорядковано село, й далі до Канева. Але дорогу, будівництво якої розпочали у 1912 році, так і не проклали. Важким було становище селян Миронівки. На 506 господарств припадало всього 1609 десятин землі, та й вона все більше зосереджувалась у заможних. 60 господарств не мали землі, 333 — мали до 5 десятин, а 12 — понад 10 десятин.

З початком першої світової війни населення Миронівки зменшилося внаслідок мобілізації майже на третину. Голод і холод лютував у сім’ях трудящих. Біля заводу збирався натовп людей, що вимагав роботи і хліба.

Посилилась активність селянства. Під тиском селянства Канівський повітовий земельний комітет у вересні прийняв постанову про передачу селянам землі, яка до того часу знаходилася у приватній власності та до 1 жовтня 1917 року не буде зорана. У телеграмі губернському комісару Тимчасового уряду місцева влада повідомляла, що «у багатьох економіях селяни, посилаючись на цю постанову, перешкоджають оранці. Самочинні дії загрожують розростися у великі аграрні заворушення».

 

Повідомити новину

×