Села Миронівщини

 

map_mironovka

 

Андрі́ївка село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 116 осіб.

Село було зановане 1906 року. Першим у новому поселенні народився хлопчик Андрій, на його честь і було назване село.

Ваху́тинці село в Україні, в Миронівському районі, Київської області. Відстань до обласного центру становить 104 км, до райцентру становить 4 км, що проходить автошляхом обласного значення. Відстань до найближчої залізничної станції Миронівка становить 4 км.

Село належить до Владиславської сільської ради. Населення становить 63 мешканці.

В селі Вахутинці Канівського повіту Київської губернії існувала церква Введенія Пресвятої Богородиці. У документах про візит Богуславського деканату у 1746 р. зазначається, що церква, недавно, у 1725 р., поставлена біля старої. Настоятелем церкви тоді був о. Іван Никитович, який посвячений у сан священика православним переяславським єпископом, але з часом, у 1738 р., перейшов у католицьку віру. По штатам церква є 5-го класу та мала 36 десятин землі. У 1741 р. парафія церкви налічувала: 30 дворів у Вахутинцях, 26 дворів у Карандинцях, 18 дворів в Микитянах, також до парафії належало два села: Гулі, Владиславка.

Ведмедівкасело в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 283 осіб

Вели́кий Букри́нсело в Україні, в Миронівському районі Київської області.

Населення становить 102 особи. Біля села протікає річка Дніпро.

Біля Великого Букрина розкопано поселення трипільської культури (3 тисячоліття до н. е.), виявлено могильник ранньослов’янської зарубинецької культури (II ст. до н. е.II ст. н. е.). Поблизу села збереглися залишки городища часів Київської Русі800px-%d0%bf%d0%b0%d0%bc%d1%8f%d1%82%d0%bd%d0%b8%d0%b9_%d0%b7%d0%bd%d0%b0%d0%ba_%d0%b3%d0%b5%d1%80%d0%be%d1%8f%d0%bc_%d0%b1%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b8%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%b3%d0%be_%d0%bf

 

Вікторівка — село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 320 осіб.

Вікторівка заснована в 1924 році переселенцями з сусіднього села Карапиші. Названа на честь агронома, керівника Карапишівського волосного земельного комітету Віктора Бенкілнова. Він організовував переселення малозмемелньих селян у степ, спонукаючи засновувати нові села. А ще раніше, 1909 року, переселенці з того ж села Карапиші (40 сімей) заснували село Савівка, назване так на честь Сави Пушняка, який керував переселенням родин. Саме біля Савівки виникла Вікторівка, яка 1925 року стала центром сільської ради. Обидва села з часом злилися у єдину Вікторівку.

За героїзм у боях проти нацистських загарбників на фронтах Німецько-радянської війни 25 жителів села нагороджено орденами й медалями.

1956 року у селі було збудовано двоповерхову будівлю семирічної школи та будинок клубу.

2001 року вперше в історії Вікторівки було відкрито православний Хрестовоздвиженський храм

Владисла́вка — село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Центр Владиславської сільради. Розташоване в долині річки Бутеня, на автомагістралі Київ — Дніпропетровськ, за 1 км від районного центру та залізничної станції Миронівка. Сільраді підпорядковані села Вахутинці та Гулі.

Село виникло у 1754 році. Назване на честь засновника — Владислава Браницького. В селі був влаштований великий фільварок, волосна управа та волосний суд.

За успіхи в розвитку сільського господарства орденами й медалями Радянського Союзу було нагороджено 7 колгоспників, у тому числі Г. Я. Кириченко — орденом Леніна, К. І. Корнієнко — орденом Леніна та орденом Жовтневої Революції, А. М. Бреус — орденом Жовтневої Революції. За мужність і героїзм, виявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, понад 250 жителів села нагороджено орденами й медалями.

 

Владиславка. Церква Різдва Богородиці. 1910 р. Архітектор - Євген Єрмаков

 
Владиславка. Церква Різдва Богородиці. 1910 р. Архітектор – Євген Єрмаков

У центрі села знаходиться дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, побудована у 1910 році за кошти підприємця Михайла Івановича Коржуйова. Будівля має типову архітектуру: одну баню та прибудовану дзвіницю. Має статус щойно виявленої пам’ятки архітектури.

Уродженці

Горобії́вкасело в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 166 осіб

Грушів село в Україні, в Миронівському районі Київської області, центр сільської Ради. Розташоване за 45 км від районного центру і залізничної станції Миронівка, за 6 км від пристані Ходорів на Дніпрі. Населення — 528 чоловік. Сільраді підпорядковане с. Дударі.

Село Грушів засноване 1600. За раніших часів входило до складу Канівського повіту. Дідич — канівський староста Микола Василь Потоцький — фундував у селі церкву.

З 1917 — у складі Української Народної Республіки.

У квітні 1943 тут стpачено 17 сталінських диверсантів. У роки війни село зазнало великих руйнувань, майже всі його будівлі були спалені сталіністами.

Село має будинок культури, бібліотеку, три магазини та фельшерско-акушерський пункт. Діє Грушівська ЗОШ І-ІІ ступенів в приміщенні якої знаходиться — музей бойової слави «Букринський плацдарм».

Гулі́ — село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 199 осіб. Орган місцевого самоврядування — Владиславська сільська рада.

Персоналії

Дударі́село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 21 осіб.

Історія

Засноване на початку 17 століття. За легендою, тут колись мешкав селянин Дудар, що грав на дуді та виготовляв ці інструменти. На його честь начебто і назване село.

Після 1917 року населення Дударів зростало за рахунок переселенців з дрібних хутоірв і 1932 року тут мешкало 600 осіб, було 140 дворів. Було окуповане нацистами з 6 серпня 1941 по 1 лютого 1944 року. Село розташовувалося на Букринському плацдармі, тут загинуло багато радянських десантників-парашутистів. Усі вони були поховані у братській могилі, проте встановлено лише імена 72 осіб.

До 1959 року підпорядковувалося Ромашківській сільській раді, з 1959 року і дотепер – Грушівській. У 1950-60-і ркои тут діяв клуб, магазин, мешканці займалися вирощенням зернових та вівчарством. До 1959 ркоу у селі діяв окремий колгосп, того ж року об’єднаним із грушівським.

2001 року у селі мешкало 21 особа, 2010 року – офіційно лише 14, з них 11-пенсіонери, у 12 дворах. Та мальовнича природа приваблює у село людей з-за меж села (жителів Києва та інших міст), тому у селі останніми роками (2010-і роки) з’явилися новобудови, фактична кількість заселених садиб – близько 15-20, тому і фактичне населення дещо більше від офіційного.

Є́мчиха село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 530 осіб.

Історія

В історичних документах вперше згадується наприкінці XVIII ст. (1790 рік) під назвою Ямчуха.

Поблизу Ємчихи розкопано кургани доби бронзи (III — І тисячоліття до н. е.), скіфського (VII–VI ст. до н. е.) та сарматського (II — І ст. до н. е.) часів, а також курган кочівників X–XII ст. Біля села збереглися залишки городища часів Київської Русі.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Козинської волості Канівського повіту Київської губернії мешкало 1514 осіб, налічувалось 280 дворових господарств, існувала православна церква, школа та 2 постоялих будинки[1].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2047 осіб (990 чоловічої статі та 1057 — жіночої), з яких 2017 — православної віри[2].

11 травня 1918 року Ємчиха опинилася у самому центрі польсько-німецького конфлікту: ІІ польський корпус було зусібіч оточено у Ємчисі німецькими частинами з метою силового роззброєння. В результаті бою польські частини були змушені скласти зброю

Зеле́ньки — село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Розташоване на річці Росаві, за 14 км від районного центру та залізничної станції Миронівка, вздовж автомагістралі Київ-Дніпропетровськ Н01. Населення села за переписом 2001 року становить 1873 осіб.

У селі діють середня школа, будинок культури, дві бібліотеки, лікарня

Історія

Біля села розкопано кургани доби бронзи (III — початок І тисячоліття до н. е.) та ранньо-скіфських часів (VI–V ст. до н. е.). В одному з досліджених тут кочівницьких курганів знайдено скелет вершника в залізній кольчузі, шолом, стріли, списи та кістяки 2-х коней, вудила, стремена. Під час тимчасової німецько-нацистської окупації в роки Другої світової війни в селі діяла підпільна антифашиська організація на чолі з Ф. Й. Чередником. За мужність і героїзм, виявлені на фронтах Німецько-радянської війни, близько 180 жителів села нагороджено орденами й медалями. [1]

Існує дві версії щодо походження назви села. За першою, тут оселився козак Роман Зелений. За другою — тут стояло військо під проводом того ж таки Романа Зеленого, і коли напали татари, багато селян та козаків пішли у бій. Загиблих потім поховали у великій могилі, яка згодом поросла траваю, зазеленіла, стала Зеленою могилою.

27 липня 1859 року у селі заночував зарештований у Мошнах Тарас Шевченко, якого переправляли до Києва. У пам’ять про це у селі встановлено пам’ятний знак.

У 1752-1758 роках було збудовано Покровську церкву. Вона проіснувала до 1886 ркоу, коли була замінена новою. Ця церква була закрита 1934 ркоу, згодом тут було зерносховище, клуб, спортзал. Сплюндровану церкву було остаточно знищено 1975 року.

2014 року до села (з метою відбудови на новому місці) було перевезено напівзруйновану церкву Різдва Богородиці з села Малі Прицьки, збудовану у 1906-1907 роках.

Уродженці

Карапиші́ — село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення села, згідно перепису 2001 року, становить 3081 осіб. До урбанізації 70-х років минулого століття населення села становила 5557 чоловік.[1]

Село розташоване по обидва береги річки Росавки, за 15 км від районного центру, за 1,5 км від залізничної станції Карапиші.

Історія

Заснування села — від часів Ярослава Мудрого.

Перше відоме позначення с. Карапиші на картах припадає на 1650 рік.

Час заснування слід вважати в межах князювання Яросла́ва Володи́мировича Мудрого (* близько 978 — † 20 лютого 1054, Вишгород) (роки князювання 1019–1054) – саме в цей час іде активне заселення Поросся як прикордонної буферної зони та Пороської оборонної лінії для захисту південних кордонів Київської Русі від набігів половців з рікою Рось як природною перешкодою та системою оборонних укріплень — “змійових валів” — в межах її ділянки: Юр’їв (нині – Біла Церква) – Райгород (або за деякими свідченнями Торчеськ) (нині Ольшаниця), Богуславль чи Богуслав`я (нині — Богуслав), Боровий (нині – смт Стеблів) та Корсунь (нині Корсунь-Шевченківський).

Всі вищеназвані міста були засновані в один і той самий час – в період розквіту держави Ярослава Мудрого. Саме в цей час відбувається активне заселення Поросся як буферної лінії тюркомовними Чорними Клобуками (чорні шапки, каракалпаки) — історична назва об’єднання тюркських кочових племен (печенігів, торків, берендеїв), осілих у лісостеповій частині Київської Русі (переважно у регіоні річки Рось) в XI—XII століттях задля супротиву набігів половців.

Стосовно етимології чорноклобуцького походження села Карапиші можна констатувати таку тюрську складову :

Кара+пиш/паш назва власна чуваш., кара – тюрк. “чорний” (укр. тюркізм «карі очі») + «паш» або «баш» татар. діалект., уйгур., “голова” (рос. тюркізм «башка»).

Підтвержденням чого є велика кількість співзвучних топонімів, що локалізовані в Чувашії, а саме: м. Анатри Карапаш (рос. назва Ніжніє Карабаши) м. Тури Карапаш (рос. Верхніє Карабаши) м. Караба́ш — Челябінська область Також слід зазначити, що в топонімах слово “баш” не завжди означає людську голову. Іноді це вказує на гору, або на початок чи межу чогось — річки, поля, яру, лісу: у нашому випадку — витоки р. Росавки (історично Росава).

Археологічним свідченням перебування на теренах села Чорних Клобуків в околицях с. Карапиші було розкопано тюркський могильник.

Історичні кути (райони) с. Карапиші

Царина, Шульгівка, Пром, Динниківка, Бобокалівка, Лука, Замостя, Широка, Довгоп`ятівка, Сосюрівка, Головківка, Бесаківка, Хутір Дяченківський (нині знесено та переселено в межі села), Хутір Тарган

На жаль, сьогоднішні назви вулиць не відображають істричних назв села, що губляться з часом в краснопролетарских назвах, як то Дзержинського, Фрунзе, Жовтнева та стирають прагнення до шанування місцевої історії, особистостей та звичаїв. На противагу цьому факту в селі ведеться робота з відновлення давньої топоніміки та місцевих історичних постатей.

Кип’я́чка село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 744 особи.

Історія

Постійні поселення на території села виникають у середині 16 століття. Існує дві версії походження назви – за першою, на поселенців напали татари, почався «киплячий» бій, «драка», за іншою, назва походить від джерел, що «кипіли» – весь час утворювали бульбашки на воді, “кипіли”. У 19 ст. мало паралельну назву Драчі.

Кози́н село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 1304 осіб.

Історичні відомості

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку, центрі Козинської волості Канівського повіту Київської губернії, мешкало 1867 осіб, налічувалось 320 дворових господарств, існувала православна церква, католицька каплиця, школа, 3 постоялих дворів, 4 постоялих будинки, 6 лавок[1].За 5 верст — винокурний завод.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2863 осіб (1398 чоловічої статі та 1465 — жіночої), з яких 2815 — православної віри[2].

З 1917 — в УНР, з 1920 — в Українській ССР, з 1991 — у складі України.

Уродженці

Кори́тищесело в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 238 осіб

Куле́шів село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 62 осіб.

Ку́телів село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 19 осіб.

Липовий Ріг село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 303 осіб

Македо́ни — село в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення села, згідно перепису 2001 року, становило 773 особи.matejko_wernyhora

За Михайлом Чайковським, козак-лірник Вернигора народився саме в Македонах.

Мали́й Букри́н село в Україні, в Миронівському районі Київської області, центр сільської ради, розташоване за 48 км від залізничної станції Миронівка, за 8 км від пристані Ходорів на Дніпрі. Сільраді підпорядковані села Великий Букрин, Ромашки. Малий Букрин мав восьмирічну школу в якій навчалося приблизно 15 дітей, клуб, бібліотеку, магазин, пошту. В 2011р. школу було закрито.

Мальовнича місцевість. Багато лісів як хвойних, так і мішаних. Дуже багато різноманітних тварин, рослин.

Малі́ Прицькисело в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 37 осіб.

Село розташоване по обидва береги річки Шевелушки, на початку XX ст. населення становило близько однієї тисячі осіб. Спочатку Голодомор і Друга Світова війна, а потім й позбавлення власної сільскої ради значно скоротили кількість мешканців.

Храм Пресвятої Богородиці – Церква побудована в 1906-07 рр. стараннями місцевого поміщика Марченка. На той час у селі Малі Пріцьки проживало близько 890 людей. Церква побудована за проектом єпархіального архітектора Євгена Єрмакова. Подібні церкви були побудовані у Коритищі (1909 р.) та в Олександрівці (1914 р.). Будувалась з готового розпиляного бруса, який привозили із Ржищева. Була збудована за 3 місяці.

Церква довгі десятиліття знаходилася у напівзруйнованому стані. Навесні 2014 року священик із с. Зеленьки, оформивши усі дозволи, пронумерував усі бруси, розібрав руїни і перевіз їх у Зеленьки. Зараз триває відбудова храму згідно із архівними кресленнями на нових підмурках. Так буде врятовано пам’ятку, яка, здавалося, була приречена на загибель.

Ма́слівка (давня назва — Маслів Став, Маслів Брід) — село й урочище в Україні, Миронівського району Київської області. Населення становить 1910 осіб (згідно перепису 2001 р.).

Історія

За переказами Маслівка розташована на місці руського міста-фортеці Лоєв, яке зруйнували татари.

Вперше село згадується в документальних джерелах за 1622 рік під назвою «Маслів Став». Воно належало Речі Посполитій, й входило до складу Канівського повіту Київського воєводства Корони Польської. Слобода «Маслів Став» (Maslaustaw) зазначена на «Загальній карті України» Гійома ле Вассера де Боплана (1648)[1].

1638 року в урочищі Маслів Став була ухвалена «Ординація війська запорозького реєстрового».[2]

1648 р. — поблизу села розташовувався табір козацько-селянського війська, очолюваного Гетьманом України Богданом Хмельницьким.

1649 р. — перед новим походом проти польської шляхти Маслів Став стає збірним пунктом для українського війська.

За Андрусівським миром 1667 року Маслів Став лишився у складі Речі Посполитої.

З 1719 р. селом володіють українські магнати Лизогуби, а з 1738 р. — Потоцькі.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Козинської волості Канівського повіту Київської губернії мешкало 1782 особи, налічувалось 311 дворових господарств, існувала православна церква, школа, 3 постоялих будинки та водяний млин[3].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2248 осіб (1048 чоловічої статі та 1200 — жіночої), з яких 2216 — православної віри[4].

Матві́ївкасело в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 144 осіб.

Історія

Село засноване 1909 року 80 родинами, що переселилися у степ поблизу спаленого маєтку та економії пана Козловського. Організував переселення сільській активіст Матвій Дубик. На його честь і було названо нове поселення.

Микитянисело в Україні, в Миронівському районі Київської області. Населення становить 289 осіб.

 

 

Повідомити новину

×